11 липня у Польщі вшановують пам’ять жертв Волинської різанини

Щороку в Польщі вшановують пам’ять жертв Волинської різанини. Це дуже важка та, можливо, найболючіша сторінка польсько-української історії. Але, вважаємо, що про це варто говорити. Ми не претендуємо на єдиний вірний погляд на цю жахливу трагічну подію, але пропонуємо ознайомитися з думками вчених, які досліджують це питання.

Резолюція Сейму щодо вшанування жертв Волинської різанини

У вівторок, 11 липня 2023 року польський Сейм одноголосно прийняв резолюцію щодо вшанування пам’яті жертв Волинської різанини. У резолюції, поміж іншого, зазначається:

11 липня 1943 року на Волині відбулася Кривава неділя – кульмінаційний момент Волинської різанини, геноциду, спланованого лідерами Організації Українських Націоналістів (ОУН) з метою знищення поляків на південно-східних прикордонних землях, частині Полісся, Люблінщини та Підкарпаття. Жертвами геноциду стало насамперед сільське населення, багатодітні сім’ї, переважно жінки, діти та люди похилого віку (…) Українські шовіністи вбивали також представників інших національностей і своїх співвітчизників (…) Сейм Республіки Польща хоче вшанувати пам’ять усіх жертв Волинської різанини. Особливого визнання заслуговують ті представники української нації, які, ризикуючи життям, виступили проти злочину, вчиненого їхніми співвітчизниками.

Також у резолюції наголошується, що:

Польсько-українське примирення, яке роками вибудовувалося представниками обох народів, повинно також включати визнання провини та вшанування пам’яті жертв з років Другої світової війни (…) Необхідно провести ексгумацію, гідне поховання та вшанування пам’яті всіх жертв геноциду на Східних кресах.

Сьогодні, в умовах жорстокої російської агресії проти України, коли український народ сам переживає злочини, скоєні окупантами, стає особливо зрозумілим і своєчасним, що насильство і зґвалтування не є правильними способами формування відносин між сусідами. (…) Сейм Республіки Польща висловлює подяку кресов’янам та їхнім нащадкам, а також людям доброї волі, які протягом десятиліть вимагають правди, слідуючи гаслу «Не про помсту, а про пам’ять кричать жертви». (…) Сейм Республіки Польща віддає данину пам’яті вбитим під час цього жорстокого злочину.

Зустріч Анджея Дуди та Володимира Зеленського на Волині: українсько-польський резонанс

Напередодні 80-річчя Волинської різанини 9 липня 2023 р. польський та український президенти зустрілися в Луцьку та вшанували в соборі Святих Петра і Павла жертв Другої світової війни та трагічних подій на Волині. Зустріч президентів відбувалася під гаслом:

Разом вшановуємо всіх невинних жертв Волині. Памʼять нас єднає. Разом ми сильніші.

У той час, як українці із захопленням сприйняли приїзд Анджея Дуди й у черговий раз дякували президенту Польщі за підтримку, поляки розкритикували свого голову держави за цей жест, а особливо за вжиті ним слова «жертви Волині». Як пише wiadomosci.gazeta.pl, негативні коментарі в своєму Твітері залишили о. Тадеуш Ісакович-Залеський прокоментував це так:

Пане Президенте, Волинь нікого не вбивала. На Волині та Східній Малопольщі поляки, євреї, вірмени та праведники України мордовали ОУН-УПА, яким в Україні є пам’ятники, а їхнім жертвам немає навіть могил.

Невдоволені коментарі залишили в своєму Твіттері також польський журналіст «Rzeczpospolita» Яцек Нізінкевич, Домініка Длугощ, а також Вітольд Юраш, журналіст і оглядач, колишній дипломат посольского департаменту в Москві, Кшиштоф Босак з Конфедерації.

Натомість знайшлися й ті, хто позитивно оцінив зустріч Дуди та Зеленського. Так, Павел Шрот, голова Кабінету міністрів зазначив:

На цьому нелегкий шлях роз’яснення історичної правди нашим українським друзям не закінчується. Це буде продовжено…

Радослав Фогель з ПіС прокоментував подію ще коротше:

Скільки президентів України раніше брали участь у такій святій Месі?

Трагічні події на Волині: чому про це варто знати?

Від початку російської агресії мільйони українців, переважно жінки із дітьми та люди похилого віку, виїхали з країни у пошуку безпечного притулку. Сотні тисяч воєнних мігрантів знайшли прихисток у Польщі, де отримали всебічну підтримку та безпрецедентну допомогу −при чому не тільки на рівні уряду, а й на рівні простих людей. Польський народ із співчуттям прийняв постраждалих від війни українців, відкривши для них свої домівки та серця. І настільки близьке та особисте спілкування відкрило той факт, що, незважаючи на таку, здавалося б, близкість двох народів – географічну, культурну та ментальну – багато українців насправді не дуже добре знайомі зі своїм західним сусідом. І одним із підтверджень цього є болюча рана, яка досі кровоточить на серці польського народу, і про яку більшість українців досить мало знають. А багато хто й зовсім не чув до того, як оселився в Польщі. Йдеться про велику трагедію, що сталася між українським та польським народом на початку 20 сторіччя й увійшла в польську історію як Волинська різанина.

Пропонуємо долучитися до нашого Telegram-каналу за посиланням https://t.me/ukrainianinpolandpl, до нашої сторінки у Facebook за посиланням https://www.facebook.com/ukrainianinpolandpl, а також до Instagram за посиланням https://www.instagram.com/ukrainian_in_poland_pl. Це допоможе вам завжди залишатися в курсі головних новин та найактуальніших подій.

«Волинська різанина» або «Волинська трагедія»?

Із 2016 року 11 липня у Польщі – Національний день пам’яті жертв геноциду, вчиненого українськими націоналістами проти громадян ІІ Речі Посполитої.

На сьогоднішній день у польській та українській історії немає спільного погляду на події, які відбулися на Волині. Саме цим пояснюється й дві різні назви злочину, який відбувся в роки Другої світової війни на Волині: одна з них існує в польському інформаційному просторі (Волинська різанина), а інша – в українському (Волинська трагедія). Окрім назви, різниться й оцінка країнами та пояснення конфлікту, що призвів до загибелі десятків тисяч простих людей. Польські й українська сторони по-різному трактують ситуацію та сперечаються щодо кількості жертв з обох боків.

Як зазначається в україномовній Вікіпедії:

Воли́нська траге́дія (у польській історіографії пол. Rzeź wołyńska, «Волинська різанина») − обопільні етнічні чистки конфліктуючого польського та українського населення, здійснені Українською Повстанською Армією, що підпорядковувалися ОУН та польською Армією Крайовою за участю польських батальйонів шуцманшафту, радянських партизанів та українського і польського цивільного населення у 1943 році під час Другої світової війни на Волині.

У традиційній польській історії багатотисячні жертви цивільного населення польського народу подаються як геноцид. Українська ж сторона подає це як частину боротьби українських націоналістичних сил за незалежність, наголошуючи на тому, що злочин стався як «дія у відповідь» на жорстоке поводження поляків щодо українських цивільних. У якості аргументів приводяться репресії проти українського населення, полонізація, обмеження у правах на освіту тощо.

Варто зауважити, що у той час, як польські історики мають більше дослідницьких надбань з приводу Волинської різанини, українські вчені почали досліджувати цю тему переважно після проголошення Україною незалежності. На новий рівень ці дослідження вийшли після 2015 року, коли були розсекречені документи колишніх репресивних органів СРСР, які зберігалися на території України. Тож пропонуємо дізнатися думки польських і українських учених щодо причин, обставин та можливостей історичного вирішення трагедії, яка сталася між польським і українським народом.

Лукаш Адамський, доктор історії та політичний аналітик, заступник директора Центру діалогу імені Юліуша Мєрошевського (Польща)

Лукаш Адамський вважає, що головну складність у вирішенні проблеми Волинської різанини між Україною та Польщею становить той факт, що польське суспільство не зовсім вірно розуміє ставлення сучасних українців до УПА. Для сучасного українського суспільства Повстанська армія сприймається не як антипольська сила, але скоріше як жива традиція опору проти радянської Росії. І таке сприйняття особливо поглибилося сьогодні – перед лицем російської агресії. Тобто повстанський образ УПА у українців асоціюється передусім із подібною до сьогоднішньої боротьбою за незалежність, але ж ніяк не з масовими вбивствами польських жінок і дітей. І патріотичне вітання українців традиційним вітанням УПА: «Слава Україні!» − це вшанування української національної пам’яті, а не схвалення антипольських дій.

Вчений зазначає:

Варто сподіватися, що злочини Росії змусять обидва народи назавжди усвідомити, що є важливим, а що важливішим. Хочеться також сподіватися, що всі – і в Україні, і в Польщі – нарешті зрозуміють, що різне трактування історії не означає ворожнечу, не означає потурання злочинам минулого чи створення ґрунту для антиукраїнського союзу з Росією або антипольського союзу з Німеччиною.

Вирішення ситуації Лукаш Адамський бачить у офіційному засудженні з боку України принаймні тих командирів УПА , які були ініціаторами та головними виконавцями етнічних чисток, а також у продовженні професійного історичного діалогу двох країн.

Богдан Гудь, доктор історичних наук, професор, директор Інституту європейської інтеграції Львівського національного університету імені Івана Франка (Україна)

У своєму інтерв’ю Радіо Свобода вчений зазначає, що в 20-х-30-х рр. у Волинському воєводстві пройшла низка повстань, ініційованих радянською стороною, яку масово підтримало місцеве населення, якому імпонували чорносотенські гасла: забрати землю в іновірців. А ними на Волині переважно були поляки. Ситуація загострилася ще більше після смерті Юзефа Пілсудського, коли польська політика щодо українського населення на Волині стала більш радикальною та почалася полонізація й примусове навернення православних у католицизм. Тож історик наполягає, що після активної політичної роботи на теренах Волині проросійської православної церкви, а потім більшовиків, волиняни з радістю чекали «совітів» – як противагу польській владі:

Загалом протягом десятиліть цей конфлікт не був національний, він мав радше етно-соціальний характер – конфлікт між польськими панами й українськими селянами за землю. (…) Ба більше, польські селяни, які у міжвоєнний період були лояльними до польської держави, підтримували її, виявляли польську національну самосвідомість для українських селян, ставали частиною панського світу, якого належало позбутися назавжди. До їхнього усвідомлення цієї потреби особливо приклалися совєти в 1939-1941 роках своєю антипольською пропагандою. Внаслідок цього «панська» Польща у свідомості православних волинян ототожнювалася зі всіма, хто підтримував її на цих теренах, розмовляв польською мовою, молився в костелі тощо.

(…) Є дані про те, що значний вплив на волинські події мав конфлікт між радянським і польським еміграційним урядами. Це був конфлікт з зими 1943 року, коли польський лондонський уряд заявив, що співпрацюватиме з совєтами, позаяк вони є союзниками його союзників. Але співпраця та мала базуватися на основі визнання Кремлем кордонів з 1 вересня 1939 року. Звичайно, що після цього пішло звинувачення поляків совєтами в імперіалізмі, необхідності захищати братів українців і білорусів від польських шовіністів та інше. Після цього конфлікту й почалися масові вбивства поляків на Волині. В одному з польських документів липня 1943 року, читаємо, що вина за пролиту польську кров падає передусім на совєтську політику.

Лукаш Камінський, Голова Інституту національної пам’яті Польщі (Польща)

Голова Інституту національної пам’яті Польщі, розповідаючи про своє бачення питання Волинської різні, говорить:

Чи час для «пробачаємо і просимо вибачення»? Ці слова є відповідними, але вони мають прозвучати у момент, коли обидві сторони знатимуть, про які злочини йдеться і визнаватимуть їх. У багатьох у Польщі є відчуття, що для цих слів ще зарано, вони мають увінчати процес примирення, прозвучати, коли буде збудовано фундамент правди і пам’яті. (…) велика частина як поляків, так і українців, насправді не знають, про яку проблему ми говоримо. Волинський злочин стосувався лише незначної частини поляків й українців, а тому пам’ять про нього все ще не є загальною. У цьому я бачу пояснення − ці слова повинні прозвучати, але тоді, коли більшість суспільства в обох країнах усвідомлюватиме, чого вони стосуються.

(…) Упродовж останнього часу формування української ідентичності значною мірою пов’язано з прославлянням боротьби УПА проти радянської влади. Тому, потрібно дати оцінку «чорним» сторінкам історії. На сьогодні найважливіший елемент цього процесу − діалог істориків, наукові дослідження, публікація документів, дискусія навколо цих документів, зіставлення фактів, підготовка списків польських та українських жертв. Крім того, йдеться про гідне вшанування жертв − виявлення місць поховання, створення кладовищ, встановлення пам’ятників.

(…) Кожна історична подія має свій контекст. Треба зрозуміти в яких обставинах усе відбувалося. Однак існує дуже тонка межа між розумінням історичного контексту і намаганням виправдати злочин. Польських істориків складно звинувачувати в тому, що вони не розглядають складні теми періоду Другої Речі Посполитої (Польщі в період 1918-1939 років), про національну політику цього періоду і допущені помилки. Наприклад, ми маємо публікації про акції, пов’язані зі знищенням церков на Холмщині. Поляки дуже обережно пов’язують факти, щоб не створювалося враження, що злочини можна якось виправдати.

Олександр Зінченко, Заступник голови Інституту національної пам’яті України (Україна)

За словами Олександар Зінченко, які цитує Volynnews:

З одного боку, є підстави для оптимізму, а з іншого, є відчуття, що ми йдемо по дуже тонкій кризі. Зараз відчувається прагнення до діалогу істориків, зокрема Інститутів національної пам’яті України і Польщі. Ми домовилися про спільну роботу в рамках об’єднаної групи, аби вийти на ширше коло архівних джерел і створити своєрідний інвентарний перелік того, що зберігається в архівах України, Польщі та інших країн.

Ми також розуміємо необхідність проведення освітньої роботи. Наприклад, в Україні, за результатами досліджень, близько 90% населення нічого не знає про трагічні події на Волині.

Вочевидь, є певна асиметрія пам’яті між поляками й українцями і є певна асиметрія знання про українську й польську перспективу цієї історії. (…) І українці, і поляки не найкраще знають свою історію. Ще гірше вони знають історію своїх сусідів. Ми, українці, є страшенно є україноцентричними, поляки – полоноцентричними, і нам часто буває дуже складно подивитися навкруги і зрозуміти причинно-наслідкові зв’язки, до яких мали відношення факти, які на десятиліття чи навіть століття передували канонічним рамкам конфлікту 1939-1947.

Водночас, процес примирення не є справою лише президентів України і Польщі. Йдеться про те, щоб до діалогу було залучено якомога ширші кола.

(…) На жаль, ми можемо говорити, що вбивали з обох боків. Але визнання цього факту, звичайно ж, не означає виправдання чи применшення фактів убивств з боку українців.

Антон Дробович, Голова Українського інституту національної пам’яті (Україна)

Два роки тому напередодні чергової роковини Волинської різанини Голова Українського інституту національної пам’яті наголосив:

Усі злочинці повинні бути засуджені. Ми досі на шляху до цього, а це означає, що маємо приділяти особливу увагу фаховим дослідженням та оцінкам подій, щоб наше незнання не було благодатним ґрунтом для спекуляцій політиканів і ворожнечі. Чесна наукова дискусія, пошукові роботи, вивчення архівів – без популізму і пересмикувань – це те, чого так не вистачає нашим країнам.

Ігор Галагіда, історик, професор на історичному факультеті Гданського університету та науковий працівник польського Інституту національної пам’яті (Польща)

Професор Галагіда минулого року в своєму інтерв’ю закликав політиків триматися від цього питання подалі, а також «змінити парадигму та поставити в центр жертви»:

У Польщі публічно заявляють, що в 1939-1947 роках від рук українців загинуло щонайменше 100 тисяч поляків, з них 60 тисяч на Волині. За цей же період мало загинути 10 тис. українців, з них 1–2 тис. на Волині. Однак до кінця ці цифри ніхто фактично не перевірив – це камінчик в саду українських істориків – і тому ми сьогодні спостерігаємо кількість польських жертв, які з легкої руки розсипаються на Віслі: 120, 150, 200 тисяч… У свою чергу, тема українських жертв у публічному обігу в Польщі майже відсутня і, звичайно, недооцінена. (…) Якщо ми справді хочемо щось зробити, давайте отримаємо імена жертв з обох сторін, полічимо їх, знайдемо їхні могили. Приймімо до відома той факт, що загинули просто люди, найчастіше абсолютно невинні – і таким чином врятуємо їх від забуття.

Рафал Лескевич, речник польського Інституту національної пам’яті (Польща)

Єдине очікування і вимога – дати згоду на початок пошукових робіт, не декларативно, а фактично. (…) Війна, яка триває в Україні, показала солідарність поляків з українцями та природне бажання допомогти. В історичному контексті, важливими жестом, але у царині фактів, а не декларацій, буде згода розпочати пошуково-ексгумаційні роботи жертв Волинського злочину. (…) Убиті були і з українського, і з польського боку, ми теж пам’ятаємо про жертви серед українців, котрі допомагали полякам, таких було приблизно 1200 людей, ми теж вшановуємо їх, сусідів, які захищали поляків і гинули разом з ними від рук УПА. Це добрий момент, щоб спільно вшанувати і спільно співпрацювати далі.

Діалог Польщі та України з приводу Волинської різанини

На жаль, діалог в українсько-польських відносинах із приводу Волинської різанини крокує дуже повільно. Вісім років тому внаслідок переговорів Інститутів національної пам’яті України і Польщі було створено спільну групу істориків, так званий форум історичного діалогу. Саме на цю групу фахівців покладено обов’язок аналізувати найскладніший історичний проміжок 1939-1947 роки. Група включає по 6 істориків із кожного боку, які мають зустрічатися декілька разів на рік та шукати нових архівних даних та фактів, у тому числі щодо кількості жертв. Подібний фаховий діалог має на меті знайти якомога більше спільних точок зору щодо історичних фактів.

У 2015 році великий резонанс у Польщі викликав закон «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті», згідно з яким забороняється засудження діяльності УПА, а також визначення вбивств польського населення на Волині та Галичині як наслідки підпільної війни націоналістичних сил проти польської окупації. Натомість в Україні жорстко зреагували на руйнування меморіальної плити на братській могилі УПА в Польщі а також на плюндрування пам’ятників і могил воїнів-повстанців, які загинули у боях із радянським НКВС. Результатом поглиблення непорозуміння стала заборона українською стороною ексгумаційних робіт для польських установ в Україні.

У нещодавньому інтерв’ю голова Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович сказав, що Київ не може погодитися на ексгумацію вбитих поляків на території України через те, що зруйновані українські могили в Польщі досі не відновлені. На це. як повідомляє портал ukrayina.pl із посиланням на wiadomosci.wp.pl, віце-міністр закордонних справ Польщі Павел Яблонський відповів, що будь-які умови в питанні, яке стосується ексгумації та гідного перепоховання останків жертві є недоречними:

Жертви злочину заслуговують на вшанування пам’яті, вони мають право на поховання. (…) Мені важко уявити, що це питання не буде завершене, вирішене до вступу України в ЄС. Я особисто не можу цього уявити.

Українська та Польська церкви закликають до примирення

Напередодні 80-річчя Волинської трагедії глава УГКЦ (Святослав Шевчук) та Польської римо-католицької церкви (Станіслав Гондецький) підписали спільне звернення, у якому засудили злочини, які відбулися вісімдесят років тому й закликали до примирення й єднання українського та польського народів. Як зазначив глава УКГЦ, йдеться не про те, щоб усе забути або виправдати, але про те, щоб подолати зло минулого й акцентувати на тому, що єднає.

Cьогодні після відкриття масових поховань у Бучі, Ірпені чи Гостомелі ми всі розуміємо, як важливо однозначно назвати винних, ексгумувати жертв, вшанувати їхнє право на гідне поховання та людську пам’ять.

Святослав Шевчук назвав Папу Йоана II покровителем на шляху польсько-українського примирення, який взяв патронат над зближенням польського та українського народів.

Своєю чергою, Голова Конференції єпископату Польщі Станіслав Гондецький у своїй промові закликав президентів обох країн докласти зусиль до гідного вшанування усіх жертв геноциду, перед чим необхідно провести ексгумації тіл загиблих.

Більшість поляків чекають на вибачення президента України за Волинську різню

Згідно з опитуванням, проведеним польським Центром вивчення громадської думки (CBOS) 5-18 червня 2023 р., результати якого були опубліковані РАР, більшість польських громадян вважають, що теперішній президент України Володимир Зеленський має принести офіційні вибачення польському народові від імені українців за злочини, скоєні 80 років тому на Волині. Як показало дослідження:

• 50% польських респондентів не сумніваються, що він має вибачитися;
• 28% − так само говорять про необхідність президента України перепросити, але це можна зробити після війни;
• 13% поляків не вважають, що українському голові держави необхідно вибачатися;
• 9% не має точної відповіді на поставлене запитання.

При цьому 53% громадян Польщі вважають, що спільна історія поляків та українців скоріше роз’єднує два народи (протилежну думку висловили лише 31%). Але 78% поляків висловили впевненість у реальності примирення Польщі з Україною.

Як наголосив у свєму інтерв’ю Радіо Свобода Лукаш Адамський:

Польща очікує, як мінімум, щоби Україна визнала, що поляків на Волині і в Галичині вбивала УПА, а не якісь «зелені чоловічки». Досі в українсько-польському дискурсі про Волинь немає жодного акту Української держави, в якій би вона назвала, хто є виконавцем, хто є автором цього злочину. Мова була про взаємні вбивства, що українське і польське підпілля боролося один проти одного, і через це, на жаль, потерпіло цивільне населення, а це інтерпретація, яку колись видумали самі діячі УПА, щоб применшити свій злочин.

Тож, польський історик впевнений:

Не так важливо, щоб Україна як держава брала відповідальність за дії на Волині. Важливо, щоб взяла відповідальність за чесне, правильне висвітлення обставин цього злочину. А пам’ятаймо при цьому, що юридично відповідальною є Німеччина, бо вона як окупаційна влада дозволила робити бандитські напади на цивільне населення і саме Німеччина не забезпечила громадського спокою в окупованій країні.

Як українцям варто ставитися до трагедії Волинської різанини?

Залишаючись на сьогодні однією з найтрагічніших сторінок польсько-української історії, Волинська різанина продовжує бути «найулюбленішою» темою для пропаганди та маніпуляцій із боку сил, які зацікавленні в загостренні стосунків між поляками та українцями. Тож варто розуміти, що поки ця тема не отримала логічного вирішення на рівні двох держав, ця рана не зможе навіть почати загоюватися – вона потребує випрацювання спільної оцінки подій, а також покаяння та пробачення.

Як написав у 1994 році написав видатний українськи історик Ярослав Дашкевич:

Не підлягає сумніву, що український терор 1942–1944 років по відношенні до польського населення Західної України, навіть якщо його пробувати виправдовувати […] ідеями помсти за польські кривди, провокаціями німецької та російської сторін, співпрацею Армії Крайової з комуністичною Росією […] і т.д., заслуговує суворого і беззастережного засудження.

Сьогодні Польща виявила безпрецедентну підтримку українському народові в його війні за незалежність. Навіть націоналістичні кола, для яких проблема Волинської різанини є надзвичайно важливою, у своїй більшості позитивно ставляться до української боротьби проти Росії. Тож сьогодні українцям, а особливо тим, які наразі перебувають у Польщі, варто з розумінням ставитися до почуттів поляків у контексті Волинської різанини. Адже ще досі живі люди, які або самі були свідками цієї трагедії, або втратили під час масових вбивств своїх близьких. Тому в проявах власного патріотизму, на який українці, безумовно, мають право та заслуговують, варто пам’ятати про больові точки польсько-української історії, які ще існують. І ставитися до них із надзвичайним співчуттям та делікатністю.